Italiano
Malinconia, che cos’è questa malinconia?
(I Bonzi)
Don Luigi Giussani diceva che la malinconia nasce dalla sproporzione tra il desiderio del cuore e ciò che la vita riesce a offrire. La capacità dell’uomo che aspira all’infinito.
“In questa parola ci riconosciamo tutti, in questa verità di attesa misteriosa, facilmente ci riconosciamo tutti”
Le canzoni napoletane non cercano di colmare questa sproporzione: la cantano. E così facendo la custodiscono.
La canzone napoletana è uno dei luoghi in cui il cuore umano parla con più verità.
Addirittura, don Giuss è arrivato a dire che “…questi canti introducono il mistero di Cristo più di qualsiasi altra produzione artistica”.
Vertiginoso. Non idealizza la vita: la prende sul serio. Per questo è spesso attraversata da una malinconia dolce, che non è disperazione ma nostalgia, tristezza. “Meno male che c’è la malinconia, che la vita è triste, altrimenti saremmo disperati.”
Questa nostalgia è l’inizio di ogni io religiosamente vissuto.
In I’ te vurria vasà, in Era de maggio, in Mandulinata a Napule, l’amore è intensissimo, ma sempre esposto al tempo, alla distanza, alla perdita. È come se ogni canzone dicesse: quello che amo è vero, ma non mi basta ancora.
Per questo non sono canzoni del passato, ma canzoni dell’uomo di sempre.
Perché il desiderio che le ha generate è lo stesso che abita in ciascuno di noi, anche questa sera.
- Che miracolo stammatina
“Che miracolo stammatina” è una canzone sorprendente, perché non racconta un evento straordinario, ma uno sguardo nuovo sulla realtà.
«Veco ’o munno p’ ’a primma vota, comme fusse ’nu piccerillo.»
Il miracolo non è che il mondo cambi, ma che qualcuno si accorga di ciò che c’è. È lo stupore elementare davanti alle cose più semplici: il vento, le onde, una rondine, un volto amato.
Qui la malinconia non scompare, ma viene attraversata. È come se la canzone dicesse: la vita è fragile, passa, ma in questo istante è data, ed è bella.
Per Giussani, questo stupore è l’inizio di ogni cammino umano vero: quando la realtà non è più scontata, ma accolta come dono.
Per questo “Che miracolo stammatina” non è solo una canzone d’amore: è una dichiarazione di gratitudine. Ed è forse il modo più semplice e vero per cominciare una serata di canti.
- Io te vurria vasà
Questa canzone è tutta sospesa tra il desiderio e il pudore.
“I’ te vurría vasá…ma ‘o core nun mmo ddice ‘e te scetá…’e te scetá!…”
L’amore è così intenso da non poter essere posseduto: è la verginità.
Don Giuss: “La verginità è la posizione del cuore totalmente aperta al reale, senza possesso, senza riduzione, disponibile all’irruzione del Mistero.”
È la malinconia di chi ama davvero e, proprio per questo, non vuole ridurre l’altro a sé.
- Passione
In Passione l’amore è senza misura, è sacrificio. È un sentimento che travolge, che ferisce, che brucia. Però il suo peso è leggero…
“..nun me pesa ‘sta croce, ca je trascino pe’ tte”
Qui la malinconia diventa dolore vero, ma anche fedeltà: si soffre solo per ciò che si ama senza riserve.
- Era de maggio (Di Giacomo/Costa 1885)
Era de maggio è il canto del tempo che passa e dell’amore che resiste.
“…passa lu tiempo e lu munno s’avota, ma ‘ammore vero no, nun vota vico”
Le stagioni cambiano, l’amore, la promessa di compimento resta. È una speranza discreta, non urlata, che nasce dall’attesa e dalla memoria, da una speranza certa.
- Silenzio cantatore
In questa canzone il silenzio parla più delle parole. È il silenzio carico di tutto ciò che non si riesce a dire, ma che spalanca il cuore. È la realtà a parlare.
“Nun te dico pparole d’ammore, Ma t’ ‘e ddice ‘o silenzio pe’ mme!”
Qui la malinconia è ascolto, rispetto, profondità.
- Mandulinata a Napule
Questa non è solo una dichiarazione d’amore a Napoli, ma allo sguardo che sa riconoscere la bellezza.
“Questa notte ammore e Dio song una cosa.”
La percezione che il sentimento umano più appassionante non è altro che l’introduzione a un amore più grande.
- ’A santa allegrezza
Questa canzone racconta una gioia semplice e disarmata, che nasce non dall’assenza di problemi, ma dalla fiducia. È un’allegria “santa” perché non cancella il dolore, ma lo attraversa.
- Madonna della Grazia
Qui il canto diventa preghiera. È la voce di un popolo che affida il proprio bisogno a Qualcuno più grande. La malinconia si fa domanda, e la domanda diventa supplica fiduciosa.
- ‘O sole mio
La storia di “‘O sole mio”, una delle canzoni napoletane e italiane più famose al mondo, è affascinante e legata a un viaggio inaspettato.
Sebbene sia il simbolo di Napoli, la melodia non è nata sotto il sole del Golfo, ma sulla costa del Mar Nero, in Ucraina.
Il compositore Eduardo Di Capua si trovava a Odessa, insieme al padre violinista per una tournée. Si racconta che una mattina, guardando l’alba dalla finestra della sua camera d’albergo, Di Capua fu colpito dalla bellezza della luce solare che gli ricordò il calore della sua Napoli. Ispirato da quella nostalgia, compose la melodia al pianoforte proprio lì, in Ucraina. Aveva già con sé i versi scritti in precedenza dal poeta e giornalista Giovanni Capurro.
Ucraino
Меланхолія, що ж це за меланхолія?
(I Bonzi)
Дон Луїджі Джуcсані говорив, що меланхолія виникає через диспропорцію між бажанням серця та тим, що життя може запропонувати. Це здатність людини, яка прагне до безмежного.
«У цьому слові ми всі впізнаємо себе, у цій істині таємничого очікування ми легко впізнаємо себе всі»
Неаполітанські пісні не намагаються заповнити цю непропорційність: вони її співають. І так роблячи, вони її зберігають.
Неаполітанська пісня — одне з тих місць, де людське серце говорить найщиріше.
Навіть дон Джусс дійшов до того, щоб сказати, що «…ці пісні передають таємницю Христа більше, ніж будь-яке інше мистецьке творіння».
Запаморочливо. Він не ідеалізує життя: сприймає його серйозно. Саме тому його часто пронизує ніжна меланхолія, яка не є відчаєм, а ностальгією, сумом. «Добре, що існує меланхолія, що життя сумне, інакше ми були б у відчаї.»
Ця ностальгія є початком кожного релігійно пережитого я.
In I’ te vurria vasà, in Era de maggio, in Mandulinata a Napule, Любов надзвичайно сильна, але завжди піддається випробуванням часу, відстанню, втратою. Ніби кожна пісня каже: те, що я люблю, справжнє, але мені цього ще недостатньо.
Тому це не пісні з минулого, а пісні людини завжди.
Тому що бажання, яке їх породило, таке саме, яке живе в кожному з нас, навіть цього вечора.
- Яке диво сьогодні вранці
«Яке диво цього ранку» — це дивовижна пісня, тому що вона розповідає не про надзвичайну подію, а про новий погляд на реальність.
«Veco ’o munno p’ ’a primma vota, comme fusse ’nu piccerillo.»
Диво полягає не в тому, що світ змінюється, а в тому, що хтось помічає те, що є.
Це елементарне здивування перед найпростішими речами: вітер, хвилі, ластівка, кохане обличчя.
Тут меланхолія не зникає, а переборюється. Мовби пісня каже: життя крихке, минає, але в цю мить воно дане і прекрасне.
Для Джусані це здивування є початком кожного справжнього людського шляху: коли реальність більше не є само собою зрозумілою, а приймається як дар.
Саме тому «Che miracolo stammatina» — це не просто романтична пісня: це декларація вдячності. І, можливо, найпростіший і найщиріший спосіб розпочати вечір співів.
- Io te vurria vasà
Ця пісня повністю балансує між бажанням і скромністю.
“I’ te vurría vasá…ma ‘o core nun mmo ddice ‘e te scetá…’e te scetá!…”
Любов настільки інтенсивна, що її неможливо володіти: вона є чистотою.
Don Giuss: «Цнотливість — це позиція серця, повністю відкритого до реальності, без власності, без зменшення, доступного до вторгнення Таємниці.»
Це смуток того, хто справді любить і саме через це не хоче зводити іншого до себе.
- Пристрасть
У “Passione” кохання невимірне, воно є жертвою. Це почуття, що захоплює, що ранить, що палає. Проте його тягар легкий…
“..nun me pesa ‘sta croce, ca je trascino pe’ tte”
Тут меланхолія перетворюється на справжній біль, але також на вірність: страждають лише за те, що люблять без застережень.
- Era de maggio (Di Giacomo/Costa 1885)
Травневий день — це пісня часу, що минає, і кохання, яке витримує все.
“…passa lu tiempo e lu munno s’avota, ma ‘ammore vero no, nun vota vico”
Пори року змінюються, а кохання, обіцянка здійснення залишається. Це скромна, ненав’язлива надія, що народжується з очікування та пам’яті, із певної надії.
- Співаюча тиша
У цій пісні тиша говорить більше, ніж слова. Це тиша, сповнена всім тим, що не вдається сказати, але що розкриває серце. Реальність говорить сама за себе.
“Nun te dico pparole d’ammore, Ma t’ ‘e ddice ‘o silenzio pe’ mme!”
Тут сум — це слухання, повага, глибина.
- Mandulinata a Napule
Це не просто заява любові до Неаполя, а до погляду, який вміє розпізнавати красу.
“Questa notte ammore e Dio song una cosa.”
Сприйняття того, що найпалкіше людське почуття — це лише вступ до більш великого кохання.
- ’A santa allegrezza
Ця пісня розповідає про просту і беззахисну радість, яка народжується не від відсутності проблем, а від довіри. Це «святкова» веселощі, бо вона не знімає біль, а проходить через нього.
- Мадонна благодаті
Тут спів стає молитвою. Це голос народу, який довіряє свої потреби комусь більшому. Смуток перетворюється на запитання, а запитання стає довірливою благанням.
- ‘O sole mio ‘О соле мійо
Історія ‘O sole mio’, однієї з найвідоміших неаполітанських та італійських пісень у світі, є захопливою та пов’язана з несподіваною подорожжю.
Хоча вона є символом Неаполя, мелодія народилася не під сонцем Неаполітанської затоки, а на узбережжі Чорного моря, в Україні.
Композитор Едуардо Ді Капуа перебував в Одесі разом із батьком-скрипалем на гастролях. Кажуть, що одного ранку, дивлячись на світанок з вікна свого готельного номера, Ді Капуа був вражений красою сонячного світла, яке нагадало йому тепло його рідного Неаполя. Натхнений цією ностальгією, він склав мелодію за роялем саме там, в Україні. У нього вже були тексти, написані раніше поетом і журналістом Джованні Капурро.
RASSEGNA STAMPA
Vedi Napoli e poi vivi, non muori! – Il Corriere Nazionale
Dario Patruno
Chi ha pronunciato la frase “Vedi Napoli e poi muori”?
Sebbene la frase “Vedi Napoli e poi muori” sia comunemente associata a Johann Wolfgang von Goethe, pare che il celebre autore tedesco si sia semplicemente limitato a riportare un detto già in voga all’epoca. Com’è noto, Goethe visitò Napoli durante il suo viaggio in Italia tra il 1786 e il 1788, e rimase profondamente colpito dalla città. In particolare, in una cronaca risalente al 1787 scrisse:
“Della posizione della città e delle sue meraviglie tanto spesso descritte e decantate, non farò motto. “Vedi Napoli e poi muori!” dicono qui”.
Quindi bisognerebbe risalire all’origine del modo di dire. Secondo alcuni, proviene da un’usanza antica, per cui i condannati a morte si facessero sfilare lungo un percorso prestabilito per le vie di Napoli prima di arrivare al patibolo.
Dopo più di un secolo alcuni autori di canzoni napoletane produssero melodie eterne capaci di animare serate per creare armonia che fanno vibrare il cuore in un abbraccio misterioso.
Vivere una esperienza immersiva grazie ad un nuovo modo di essere nel mondo in dialogo tra popoli diversi è possibile? Sì. Quando è accaduto? Qualche giorno fa. Quaranta sacerdoti ortodossi ucraini presenti in Europa occidentale, riuniti alle porte di Bari per gli esercizi spirituali guidati dal loro Vescovo, si sono incontrati con alcuni amici del CIPO (Centro interculturale Ponte ad Oriente). Questa Associazione ha offerto una serata di canti napoletani eseguiti da due solisti straordinari provenienti da Taranto, dal titolo “Che cos’è l’amore a Napoli” i fratelli De Pasquale, Nicola, cantante e Fabrizio chitarrista.
Il repertorio ha spaziato da “Io Te vurria vasa’”/”Passione”/ Mandulinata a Napule/ A Santa allegrezza/ Era de maggio” per concludersi con “O sole mio”.
Questa canzone composta da Giovanni Capurro, giornalista e redattore delle pagine culturali del quotidiano Roma di Napoli, nel 1898 scrisse i versi della canzone affidandone la composizione musicale a Eduardo Di Capua. In quel tempo Di Capua si trovava a Odessa, nell’Impero russo, con suo padre, violinista in un’orchestra. La musica sembra essere stata ispirata da un episodio in cui Giovanni Capurro, trovandosi sul Mar Nero, iniziò a riflettere sul panorama di Napoli. Lasciandosi trasportare dai ricordi e dalla nostalgia, immaginò di essere nuovamente nella città partenopea. Alla fine applausi e ovazioni in un clima veramente bello.
Una nota rende il gesto credibile, era presente una ragazza di Mosca studentessa universitaria a Bari, venuta appositamente da Taranto, che ha commentato: “una serata bellissima e straordinaria!”.
A margine uno studente universitario, Alessio Favia, del corso di laurea in Filosofia mi ha dichiarato con un candore disarmante: “ho visto accadere qualcosa di raro: la bellezza farsi ponte. I canti napoletani, nati da una storia diversa, hanno parlato a cuori ortodossi senza bisogno di traduzione, mostrando che la verità passa per la musica, per l’arte, per l’umano. Ho sentito che le differenze non separano, ma custodiscono un mistero da condividere. In quel dialogo silenzioso tra culture ho riconosciuto il senso più autentico del CIPO: far incontrare mondi senza fonderli, lasciandoli brillare nella loro unicità”.
Sono i miracoli accaduti grazie all’intercessione di San Nicola. Prosit.
Sullo sfondo il desiderio di pace nella speranza che “domani è un altro giorno si vedrà” come cantava Ornella Vanoni nel 1972.
Le canzoni ci appartengono e organizzare e vivere questa serata è stata una esperienza da raccontare, a ulteriore dimostrazione che la vita raccontata in musica ci mostra un Dio vicino. Percepiamo ancora di più il Suo desiderio di incontrare gli uomini insieme, anche in situazioni e condizioni difficili per creare una reale fratellanza che guardi al Mistero dell’esistenza con volti nuovi, generando sguardi densi di attesa e speranza.
GALLERIA FOTOGRAFICA
